?

Log in

No account? Create an account
Цікаво, як можна бути людиною-оркестром, і не какофонити? :) Мої невпинні прагнення все поєднувати поки скидаються на провальну репетицію, де всім чи то спати, чи то їсти, чи то втекти хочеться. Про гармонійну симфонію залишається лише снити.
Читаючи Чомскі, я не можу не переключитися на Фуко, переглядаючи Озона, я не можу не хотіти одночасно подивитися Маля, викрикуючи революційні лозунги, я не можу не критикувати деяких промовців, читаючи прозу Жадана,я не можу не думати про поезію Жадана, пишучи магістерську, я не можу не думати про статтю, в яку її можна перетворити, співаючи автентичну пісню горлом, не можу не хотіти навчитися співати оперну арію, перебуваючи біля моря, не можу не сумувати за річкою, практикуючи йогу, не можу не обурюватися її пофігістичністю, будучи вдома, не можу не сумувати за Німеччиною, і навпаки. Список до безкінечності можна подовжити. А робота… Працюючи, я не можу не розриватися від горя, скільки б всього могло б зі мною відбутися (хтозна, може, не лише зі мною), якби я не працювала… От тільки на живих людях я можу і вмію концентруватися без відволікання уваги (звісно, якщо вони персонажі, але хто з нас не персонаж???). тим паче, на людях, у яких також постійно відбуваються внутрішні вибухи й революційні бунти.
Вчора переглядала один із найулюбленіших фільмів «Жити своїм життям» Годара, там є одна сцена, коли молода жінка, головна героїня, спілкується зі старшим чоловіком (професором, вочевидь), і говорить про важливість не говорити. Про недооцінену перевагу мовчання.
Неодноразово ловила себе на якомусь неймовірному завзятті в обдумуванні стратегій і можливостей всередині себе, тобто в активному внутрішньому діалозі й пасивному зовнішньому мовчанні, і боязкості винести згустки цього діалогу назовні. Якось завжди страшила очевидність того, що це не буде істинний важливий текст, який живе всередині повноцінним і змістовним життям, назовні вилізуть, скоріше, шматки якихось сенсів, недолугі речення, що в поєднанні симулюватимуть справжній зміст продуманого. І суть навіть не в ораторській вправності, адже саме найбільш вправні оратори є найбільш успішними маніпуляторами вимисленого. Що цікаво, що ними є переважно чоловіки, яким через пануючі гендерні стереотипи легше суб`єктивізуватися в тексті. Тоді як жінки, на противагу, частіше ставлять занадто багато запитань до слів, до текстів, що формують ці слова, сумніваються щодо змістів, обкладають питаннями речі, які можна було би промовити. Жінка більше сумнівається, що пов’язано з виховуванням її в гендерній ролі пасивного об’єкта, тоді як від хлопчика (потому чоловіка) чекають більшої активності, суб’єктивності, позиції до чогось (на противагу до дівчинки, якій частіш відводять позицію чогось (об’єкта).
Originally posted by radiowestin at акція солідарності із Олександром Володарським. 15.03, 14:00, АП


15 березня о 14:00 під будівлею Адміністрації Президента України відбудеться акція солідарності із громадським активістом Олександром Володарським та іншими потерпілими від свавілля судових та правоохоронних органів України.


Liebe Karl Marx

Liebe Karl Marx,
Du solltest mir helfen. Bitte, komm und motiviere mich. Ich weiss, ja, da gibt deine Büchern, aber ich brauche deine Kommentare. Sonst werde ich absolut verrückt. Ich möchte nicht pathetisch sein, ich möchte klare Fragen stellen, ruhig verstehen, was und wie verändern.
Ich brauche keine konkrete Liebe zur Person, ich möchte einfach lieben und nicht davon abhängig sein. Ich bin schon inspiriert, aber ich brauche Klarheit. Alles ist so ungewiss und furchtbar.
Komm, liebe Marx

безмовне тіло

Пригадується, як на трохи конспірованій частині Гогольфесту, літературній (забитій у кінозалі, далеко від популярних павільйонів і сквоту), блищала така собі зірка – Ута Кільтер, одна з незмінних одеських муз Кіри Муратової. Їй було делеговано командою фесту вишколювати молодих літераторів, розпотрошувати в них віру й упевненість у собі, шукати ключ до власної ідентичності. Протягом фестивальних днів діяв «Літреактор», завданням якого було зіткнути молодь (до 30 років, переважно це були студенти українських вишів) до обговорення навкололітературних тем. А обговорювалися стратегії ідентичності, цивілізаційний вибір України, футуристичні концепції, порпалися й у психоаналізі, запросивши до прочитання лекції хорошого могилянського професора. Насамкінець кожен із учасників мусив презентувати перед широкою публікою котрийсь із об’єктів тогочасної виставки «трансцендентність і сексуальність» у Пінчук Арт Центрі.
Найцікавішим пунктом програми був якраз вишкіл впевненості й пошук до розуміння, як би це так сформулювати, власного «ключа», чи то «я», точки з якої легко було би доносити власні тексти до публіки. З цим і вправлялася Ута Кільтер. Нещадно «рвала» сором`язливість, інертність, просто таки накидалася на «зам`яті» тіла молодих літераторів.
Нині пригадалися її слова про те, що в Україні їй некомфортно спілкуватися, бо не відчутна віддача від тіла іншої особи, постійно натикаєшся на якусь стінку, дистанцію, несвободу. Мені теж дуже часто здається, що в нас погано розвинена невербальна сторона спілкування, ми не вміємо «говорити», «висловлюватися» тілом. Наші жести скупі, механістичні, програмовані. Ми не пласкі й малорухливі. Тут мова йде не про емоційність як таку, видається, українська культура спілкування якраз дуже навіть емоційна, а про певну блокованість «жестів». Корінь такого затиску я бачу в культурі виховання, школах, дитсадках, де дуже мало уваги приділяється якраз рухливості дітей. Стандартизовані, орієнтовані на «розрядність» і «звітність» уроки фізкультури, просто таки якийсь фашистський вишкіл у школі, пригадується, як нас примушували сидіти за партою «правильно», склавши руку на руку, ці всі вишколи з «рівняйсь-смірно!» і т. п.
У цьому контексті цікаво ще таке – в Україні фактично не представлений сучасний танець. Окрім дуже комерційного Київ модерн балету Раду Поклітару, дуже камерних експериментів Лариси Венедиктової в Центрі Леся Курбаса, більше… - нічого. І це надзвичайно сумно, якщо порівняти з тими неймовірними експериментами, які проводять хореографи, що працюють у Німеччині, Франції, Бельгії тощо. Я з такою заздрістю переглядаю постановки балетів на Меццо, Сашу Вальц, Піну Бауш, інших… а в нас – катма.

локальний тероризм

Кожен день програмую себе на тероризм. Фактично щодня в моїй башці відбувають терористичні акти, актуалізуються всілякі змови, виключаються механізми самозбереження. Благо, поки жертв навколо, окрім мене самої, не спостерігається.
Треба обмежити себе в літературі. Поменше б текстів, букв, смислів, зациклитися от, скажімо, хоча би на дипломі (який треба написати!), на аплікації, на проекті (кількох), але ж розриває, розпорошує. Знову паралельно читається кілька книг 4 мовами, примушую переглядати себе новини (ще більше кидає в інформаційний ступор).
Загубитися десь. В іншому. Зараз так собі думається: у чужому може знайтися «пассворд» до власного. І, може, тоді прийде так бажана нині – гармонія й концентрація.
З нікуди в ніколи.
Аби ж кудись.

хімєри

Жижек, Жижек, Жижек.
Питання таке – які наслідки тих збурень у молодих головах, які пропонує Жижек студентам під час своїх численних публічних лекцій? – приречені на компроміс із капіталізмом, пробивають гранти, аби бодай трішки щось змінити? У той же час легітимізуючи владу того ж таки капіталу.
Це зараз дуже турбує, бо Київ, ви знаєте, жахає своєю шаленою чорно-білістю. Глазур і блєск на контрасті з кафкіансько-хармсівськими химерами злиденства, знаєте, б`є фонтаном. І тільки дуже вправний ілюзіоніст не годен цього помітити.
Такий ліричний відступ: вчора їду в метро. Як завше, відморожені шматки тіл поруч. Зайшов хлопчик, років так 12, продає газети в вагоні. Десь так година шоста вечора. Кола під очима, такий собі персонаж дітей Короленка. (згадалося: мудаки! Себто громадяни України! У вашій країні легалізували 12-годинний робочий день, ба більше – він взагалі не лімітований!) з надією заглядає в обличчя співгромадян – ну, купіть газетку… нє, ніхто не купує. Відморожені шматки тіла не поводять бодай бровою. Кхе, кхе, яке там співчуття, товариші. Поруч сидить жінка років 50, страшними чорними порепаними руками виймає біблію в обкладинці цих хрестоматійних уже «путь к свєту» (чи шось типу цього) і ревно починає вчитуватися в текст. Дістає лупу! Сірйозно, лупу дістає й читає так дуже, дуже артистично. (ліца «шматків тіла» залишаються такими ж, байдужими). Потім бабця якось так бац – і засинає. Потім знов прокидається, вчитується ревно, і знов – бух – і в сон. І отут, так, тут люді задвігались, очиці почали так ухмилятися, бігати, шукати в очицях інших співгромадян блиски іронії. Хє, хє. Ну такоє, це ліричний відступ.
Так шкодую, що не мала фоніка під рукою, аби весь цей спектакль запєчєтліть!

Тарас Федірко

Нагадало меі Целана вірші.ніби, мало би бути написано німецькою мовою

Про розривання - скажи мені,
принеси яву тінесловами,
що обдимались, коли на сипучих тілах
стопи лишали слід.
Говори,
доки пора висловлювань.
Невловимий, вловимий.
Гортанний твій голос -
то сурма, повна водою Сени.

***

Вслухайся
очима, боледоторком пальців:
то перекопують подих
не для слів голоси.
І нема порожнеч для
ротопроваль, нема - слухати:
падіння виламаного
із мови, із часу
тіла, снування молитвонитей,
що зашивають яму зсередини.
Вслухайся,
то вилущуються назви з веж кликання,
то в оствори неозначеності
просилюється виторочене зі слів -
без'я,
без'язике.

більше тут http://www.prostory.net.ua/ua/texts/215-2009-07-22-13-44-46

барикади в моїй голові

Давно так ніхто не викладав слова в моїх вушних раковинах,
кубиками
чітко
ретельно
одне за одним.
Майструвався такий собі завод, призначення якого мені ще не було відоме.

Давно так не торкали щиро листи від незнайомих людей. Люди так мало говорять про біль. Бо його багато? і ми вибудовуємо ілюзії навколо, аби закласти його, забарикадувати в нашій пам`яті. Але ж потім, рано чи пізно, він вистрілює, хіба ні? Може, в старості відкладеться вам десь у правому ребрі. Потім будете страждати. Важливо це проговорювати вже зараз.